Григорій Савич Сковорода посідає унікальне місце в історії української культури. Він, у повному розумінні слова, — учитель життя, який на особистому прикладі показав сучасникам гідний його зразок. Водночас, багатогранна творча натура мислителя втілює квінтесенцію і найвищий зліт української бароково-просвітницької культури XVII- XVIII століть.
Народився Г.Сковорода 22 листопада 1722 року в селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козацькій родині. Початкову освіту одержав у місцевій сільській школі, а також у мандрівних дяків. Імовірно, у 1734 році (зустрічаються й інші дати) Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка давала середню та вищу освіту. Академія перебувала під патронатом митрополита Київського. Її зазвичай очолювали професори богослов'я, які виконували водночас обов'язки настоятелів київських Братського чи Михайлівського Золотоверхого монастирів. Курс навчання був розрахований на 12 років. Перший клас (фара, або ж аналогія) був підготовчим. У наступних трьох, граматичних (інфімії, граматиці та синтаксимі), — вивчалися мови: латина, якою читалися основні курси, церковнослов'янська, грецька, книжна українська, польська. Наступні два класи (середні) були присвячені літературній та риторичній освіті. Водночас вивчалися православний катехізис, арифметика, геометрія, історія, географія. Навчання в Академії було безкоштовним, туди зараховували молодих людей із усіх станів. Але стипендій не існувало, і учням із бідних родин, які мешкали, здебільшого, в академічній бурсі (гуртожитку), доводилося заробляти на прожиття самим. Багато з них співали в церковних хорах, наймалися домашніми вчителями, у кого виходило — підробляли написанням дуже популярних у Києві XVIII століття химеруватих хвалебних кіршів до різних ювілеїв, пам'ятних дат та інших торжеств. Очевидно, такими заробітками перебивався і юний Григорій, адже Академія давала добру, як на ті часи, музичну й віршувальницьку освіту. Хоча юнацькі поетичні твори Г.Сковороди нам не відомі, він, слід гадати, римував уже в ті роки. Його зрілі вірші, пісні та байки, що були писані прийнятою тоді серед освічених людей книжною українською мовою, а також латиною, відрізняються новаторською свіжістю і належать до літературних вершин свого часу. Основами поетичної майстерності І Сковорода оволодів принаймні до двадцятирічного віку. Він досконало опанував засоби барокової поетики, широко застосовувані в Києві такими його попередниками як Д.Туптало, С.Яворський та Г.Прокопович. Подібно до такого ж, як і сам, випускника Києво-Могилянської академії, мандрівного ченця, поета і збирача народних прислів'їв Климентія Зиновієва, він широко вводив у літературу фольклорні образи та вислови, використовуючи власні спостереження з життя різних прошарків українського суспільства.
У молоді роки Г.Сковорода був одним із найкращих півчих Києво- Могилянської академії, і це незабаром відобразилося на його долі. Музичне мистецтво Києва XVII—XVIII століть досягло високого рівня, що відзначали, зокрема, чужоземці, які мандрували тоді Україною (сирійський християнин Павло Алеппський, німецький пастор Гербіній та ін.). Із другої половини XVII століття до нас дійшли шкільні музичні твори духовного, а іноді і світського характеру: псалми й канти. Майстром їх написання став серед інших і Г.Сковорода. З перших років XVIII століття в Академії викладалася нотна грамота, використовувалися друковані ноти. Тоді ж у ній з'явився і друкований підручник теорії музики, автором якого був народжений у Києві близько 1630 року композитор і теоретик музики Микола Дилецький.
У світській музиці особливий розвиток мав репертуар історичних дум, автори й виконавці яких, мандрівні кобзарі та лірники, були невід'ємною частиною київського духовного та музичного життя. Мистецтво співу відіграло важливу роль у житті Г.Сковороди. Як один із кращих співаків, він був відібраний італійськими хормейстерами для царської капели, і в 1741 (можливо, у 1742) році вирушив до Петербурга. Північна столиця, забувши похмурі роки правління Анни Іоанівни, вступила в нове життя. На престол, у результаті перевороту, зійшла недалека, але весела й доброзичлива до ближніх дочка Петра І Єлизавета, чиєю найближчою людиною був такий самий, як і Г.Сковорода, козацький син із України — О.Розумовський, що починав свою карколомну кар'єру в тій-таки Петербурзькій капелі. Учорашній бурсак одержував солідний оклад і міг щодня зсередини спостерігати за життям імператорського двору. На щастя, його обов'язки не були обтяжливими й не забирали багато часу. Перед обдарованим і освіченим Г.Сковородою, що волею долі опинився при дворі, відкривалися блискучі перспективи. Але його цікавили не придворні забави, розкіш та інтриги. У Петербурзі куди виразніше, ніж у Києві, перед ним відкривалася разюча невідповідність між соціальним становищем і внутрішньою природою людей. При дворі він постійно зустрічався з маститими сановниками й молодими франтами, які мали найвищі титули й величезні маєтності, з вищими, але здебільшого неосвіченими, церковними ієрархами. До суті, ці особистості, із самою царицею включно, ні в чому не мали переваг перед найпростішими людьми, хоч і вважали себе вищим світом.
У ці роки, ймовірно, у Г.Сковороди й сформувалося переконання щодо наявності в кожній людині двох природ — зовнішньої, позірної, залежної від її соціального статусу та багатства, і внутрішньої, справжньої. Учорашнього київського спудея (так тоді називали студентів) почало обтяжувати його становище. Кортіло назад — до книг та диспутів, до ще не опанованих філософських та богословських творів, які тут, у .Петербурзі, нікого не цікавили. Скориставшись першою наданою йому можливістю, у 1744 році Г.Сковорода повертається в Академію для завершення її повного курсу. Навчання у вищих класах Академії тривало шість років і передбачало оволодіння курсами філософії впродовж двох та богослов'я — впродовж чотирьох років. Філософія поділялася на "натуральну", з поглибленим вивченням математики, й метафізику. Перша включала основи природних знань — "фізику" (до якої входила астрономія), метеорологію, біологію, основи анатомії, фізіології і психології та ін. Метафізика ж розглядала першопричини явищ буття, що стоять за ними, але не дані в безпосередньому досвіді (все ще за Аристотелем). Окреме місце займали такі дисципліни як логіка й етика.
Курси філософії, що читалися в Київській академії в першій половині XVIII століття, мало відрізнялися від прийнятих у провідних європейських університетах. Тут так само панував неосхоластичний дух пізнього аристотелізму в його теологічно-неоплатонічній інтерпретації. При цьому характерною рисою філософських курсів київських учених було вільне обговорення питань релігійної філософії, що відображало більш ліберальне ставлення тогочасного українського православ'я до теологічних пошуків, у порівнянні з догматично-формалістичним контрреформаційним католицизмом.
Серед професорів, які відіграли особливу роль у становленні Г.Сковороди, варто, насамперед, назвати М.Козачинського й Г.Кониського, випускників тієї ж Академії. Перший був більш ніж на 20 років старшим за Г.Сковороду й мав солідний життєвий досвід. Зокрема, шість років він провів у Сербії, організовуючи там, разом із деякими іншими українськими педагогами (на прохання митрополита Карловицького і Белградського Вікентія), православні школи, а також ставши основоположником сербської літературної мови. Дотримуючись загальних положень християнського аристотелізму, він, водночас, був схильний до зближення Бога з духовними основами природи в дусі ренесансного неоплатонізму й виступав проти абсолютизації протиставлення матерії та форми.
При цьому М.Козачинський був достатньо знайомий із сучасною йому європейською філософією та наукою (Галілей, Декарт, Спіноза, Лейбніц), хоча й не вважав її чимось принципово вищим за православну традицію дещо платонізованого аристотелізму. Його прихильність до античної мудрості знайшла відображення і в літературній творчості. Зокрема, його перу належить драма "Благоутробіє Марка Аврелія", присвячена знаменитому римському імператору, якого називали "філософом на троні".
На відміну від М.Козачинського, Г.Кониський, що прийняв у 1744 році чернецтво, а в 1752-му став ректором Академії, був не набагато (лише на п'ять років) старший, ніж Г.Сковорода. Між ними було багато спільного, особливо любов до поезії, моральної філософії та символічного тлумачення біблійної мудрості. Уже відомий своїми красномовними проповідями, він читав в Академії курси поетики (написавши "Правила поетичного мистецтва"), філософії та богослов'я. Услід за своїм учителем, київським професором С.Калиновським, він приділяв велике значення етиці, викладаючи її поряд із логікою, фізикою та метафізикою як четверту частину філософії. Г.Кониський теж був непогано обізнаний із ідеями новоєвропейських мислителів, зокрема Декарта і Спінози, цікавився сучасним йому природознавством, однак, як і інші київські професори XVIII століття, ставився до нових віянь із осторогою, надаючи перевагу аристотелівсько-неосхоластичній традиції. У 1747 році, ймовірно з участю Г.Сковороди, на сцені Київської академії він поставив написану ним релігійно-повчальну драму "Воскресіння мертвих".
Близько 1750 року Г.Сковорода закінчив повний курс Академії. Його вченість була добре відома в місті, й тодішній митрополит Київський Т.Щербацький, філософ і в минулому ректор Києво-Могилянської академії, схиляв молодого філософа прийняти постриг. Чернецтво, за підтримки ієрарха такого рангу, відкрило би перед Г.Сковородою шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра. До того ж, добре знайомий зі способом життя ченців, молодий мислитель не вважав, що постриг сприятиме його духовному зростанню. Хоча, перебуваючи в Києві, тим більше в Петербурзі, Г.Сковорода не міг не відчувати неповноти отриманої ним освіти. У Європі творилася нова культура, яка долала пережитки Середньовіччя, й він, природно, прагнув прилучитися до її плодів. Доля надала йому таку можливість. Друзі познайомили Г.Сковороду з генералом російської служби Ф.Вишневським, що перебував у Києві проїздом — вирушаючи до Угорщини (яка входила на той час до складу великої держави австрійських Габсбургів) із завданням закуповувати й відправляти до царського двору токайські вина, які особливо уподобали Єлизавета та її оточення. У складі російської місії, обіймаючи необтяжливу й більш-менш оплачувану посаду, що передбачала здебільшого спілкування з Ф.Вишневським та розширення культурного кругозору генерала, Г.Сковорода на кілька років вирушив до Угорщини. Маючи досить вільного часу і спілкуючись по-польськи та по-німецьки (не кажучи вже про латину, що була для нього майже другою рідною мовою), вчорашній київський студент добре ознайомився з життям Центральної Європи. Крім Угорщини, він побував в Австрії, Чехії та Польщі, а також, очевидно, в Німеччині та Північній Італії. Спочатку в країнах Європи на Г.Сковороду справили враження комфорт, чистота і зовнішня привабливість життя. Але всюди побутували ті самі чинопоклоніння та святенництво, що й у Російській імперії. Загальний рівень університетської науки був загалом не вищий, ніж у Києві, хоча інтерес до знань у більшості людей — чи не менший, ніж удома. Католики і протестанти давно вже припинили колись запеклу боротьбу й задовольнялися своїми катехізисами.
Доба Вольтера (тим більше, критичної філософії І. Канта) в інтелектуальному житті Європи ще не настала, а велика раціоналістична філософія XVII століття була вже настільки заяложена незліченними коментаторами, що мало кого хвилювала щиро. Та головне полягало в тому, що, як виявилося, новоєвропейський раціоналізм, у порівнянні з античною та біблійно-давньохристиянською мудрістю, практично нічого нового не говорив щодо найважливіших світоглядних питань: про Бога, душу й моральне, достойне життя. Звичайно, Г.Сковорода розумів значення західноєвропейської думки, глибоко цінував її звільнення від середньовічних догм, яке саме починалося, захоплювався новітніми науково-технічними досягненнями. Але внутрішню незалежність від догматичних авторитетів він мав уже і вдома, а технічні новинки, які використовувалися, головним чином, для військових потреб і придворних розваг, не усували необхідності духовного пошуку.
Через три роки розчарований Г.Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа надзвичайно цінним. Він належно ознайомився з основними духовно-філософськими течіями Європи середини XVIII століття, серед яких найближчим йому виявився німецький протестантський поєтизм. Він, певно, серйозно вплинув на Г.Сковороду, хоча подібні умонастрої були властиві українському філософові і раніше. У пієтизмі він, швидше за все, просто впізнав щось рідне і близьке своєму духовному досвідові.
Повернувшись додому, Г.Сковорода знову постав перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаючи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати себе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водночас, він із великою відповідальністю ставився до вибору людиною заняття в житті, згодом сформулювавши концепцію "сродного труда". Згідно з думкою філософа, близькою в цьому плані до протестантського вчення, праця є життєвим покликанням і обов'язком кожної людини. Але кожна людина має власне покликання і призначення, яке вона повинна усвідомити, а відтак жити згідно з ним. Щастя можливе лише в тому випадку, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до своїх здібностей і призначення. А нещасливе життя — в того, хто призначений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покликанню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому матеріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кожному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Г.Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...
"Сродною" собі працею Г.Сковорода вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програмою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной") Г.Сковорода читає поетику в Переяславському колегіумі. Однак, не дійшовши згоди з місцевим начальством, яке вимагало йти за затвердженою програмою, він залишає древнє місто й кілька років учителює приватно, мешкаючи довгий час у будинку багатого і впливового на Переяславщині землевласника С.Томари. На запрошення друзів і однокласників, що вже займали високі посади в Російській Православній церкві, він здійснює тривалу подорож до Москви і в Троїце- Сергієву лавру, однак відмовляється від запропонованих йому там професорських та інших посад і повертається в Україну.
До цих років життя Г.Сковороди належить велика частина поетичної збірки "Сад божественних пъсней". У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для людської душі. Поет із благоговінням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божественним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій природі, але найбільше — у власному серці. Цікавим є і формальний бік поетики Г.Сковороди, що демонструє багатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.
У 1759—1769 роках він із перервами викладає у відкритому незадовго перед тим Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Эзоповы" (1760), "Начальную дверь ко христіанскому добронравію" (1766) і вже у 1767 році перші великі власне філософські твори: "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе" і "Симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи самого себе". В усіх цих творах, а особливо у двох останніх, Г.Сковорода витлумачує чи не основну для його філософії ідею — про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, профанного, нижчого в людині.
Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Г.Сковорода не збирався. Не бажаючи пристосовуватися до ретроградських вимог колегіумів Лівобережжя і Слобожанщини, відмовившись від професорської кар'єри в Києво-Могилянській та Московській духовній академіях, філософ у 1769 році залишає Харківський колегіум і відразу ж пише збірку повчальних алегоричних мініатюр, названу ним "Басни Харьковскія". Відтоді Г.Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував просторами Лівобережної України, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан, які прямували до святих місць. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія (яку він глибоко шанував, усе життя вдумуючись у символічний зміст її слів та образів) і флейта з мундштуком зі слонової кістки. Наодинці з природою він віддавався музиченню і творенню віршів, що їх, як пісні, часто виконував у супроводі струнних інструментів, у останні роки життя — гітари, яка незадовго перед тим з'явилася в Україні.
Дорогою Г.Сковорода вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупинявся в кого-небудь із близьких йому осіб, найчастіше у свого улюбленого учня і друга М.Ковалинського. В ці місяці у своїх тимчасових пристановищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. Його знала вся Лівобережна Україна від Дніпра до Дону. Скрізь він слугував живим утіленням вищих духовних принципів, праведності, що вінчає собою мудрість, красу й доброту. При цьому філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо вступаючи у протистояння з високими чинами, аж до відомого самодурством харківського губернатора Щербініна включно. З народом він був простий скромний, але, стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе й показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у театрі життя роль мандрівника, "старчика", дозволяла залишатися самим собою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, у які він потрапляв.
На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філософ незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай залишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук у руки і дбайливо переписувалися. Збирати і публікувати їх почали вже в середині XIX століття, коли особистість і творчість Г.Сковороди, людини- легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гідно поціновані українськими, а згодом і російськими інтелектуалами.
У 1769—1774 роках, крім уже згаданих "Басен Харьковских", він створює філософські твори: "Беседа, нареченная двоє, о том, что блаженним бить легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щасте в жизни", "Кольцо", "Разговор, називаємый Алфавит, или Буквар мира". У них за допомогою апеляції до біблійних і античних символів та авторитетів, шляхом умовиводів і на живих прикладах обгрунтовано, що-людина повинна бути самою собою і що її цінність визначається не багатствами, родовитістю й регаліями, а моральністю життя й гідними справами. Новий етап творчості Г.Сковороди відкриває філософський трактат "Израилскій змій" (1775—1776), у якому найповніше розкрите його вчення про третій (паралельний духовному й матеріальному), символічний світ. Ідеї, що містяться в ньому, багато в чому передбачили відкриття німецькою культурфілософією початку XX століття світу культурних символів як особливої реальності, яка формує наше сприймання навколишньої дійсності й нас самих.
Протягом 80-х років XVIII століття з'являються "Жена Лота" (1780— 1788), "Брань архистратига Михаила со Сатаною о съм: легко быть благим" (1785). При цьому мандрівний філософ створює останню, помітно розширену, редакцію поетичної збірки "Сад божественних пъсней" і вже в 1791 році завершує свій останній великий філософський твір "Діалог. Имя ему: Потоп Зміин", що поєднує форми трактату, діалогу, притчі й вірша.
Помер Г.Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку згаданого раніше М.Ковалинського, який незабаром, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати багато від світу й неухильно йти за своїм внутрішнім покликанням, то можна й живучи у світі бути вільним від нього.
Г.Сковорода був надзвичайно освіченою, цілісною і послідовною особистістю, володів кількома древніми (зокрема, й маловідомою тоді у православному середовищі давньоєврейською, яку вивчив для поглибленого розуміння Біблії) і новими мовами, достатньою мірою орієнтувався в ренесансній та новоєвропейській філософії. Але набагато ближчі його духові були ідеї Святого Письма, античних мислителів (Сократа, Платона, Епікура, стоїків, неоплатоніків) і Батьків Церкви, особливо платонічна давньохристиянська традиція (Климент Александрійський, Оріген, апофатична теологія корпусу творів, приписуваних Діонісію Ареопагітові).
Для Г.Сковороди життя людини не є визначеним наперед. Його треба творити самому на філософських засадах. Через філософію варто не так осягати абстрактні істини, як досягати за її допомогою бутгя в істині. Такий підхід має глибокі античні та біблійно-давньохристиянські джерела, хоча загалом він далекий духові більшості мислителів Нового часу, зокрема сучасних українському мандрівникові європейських філософів-раціоналістів. Хоча такою самою мірою Г.Сковорода далекий і від ортодоксального християнства. Він органічно, з молодих років був причетний до біблійно- патристичної та античної традицій, але обидві вони для нього не були чимось закостенілим, довершеним і остаточним. Навпаки — вони розкривали сутність буття як через свою текстуальну символіку, так і через зразки конкретного життя (скажімо, Сократ). Тож природною бачиться та обставина, що центральне місце в його вченні посідає концепція "трьох світів", кожен із яких представлений "двома натурами".
Ці світи — по-перше, макрокосм (Всесвіт), по-друге, мікрокосм (чи людина) і, по-третє, окремий символічний світ. Усі вони взаємозалежні й немовби відображаються один в одному. При цьому кожен із них має дві природи: зовнішню, матеріальну, помітну при безпосередньому сприйманні, і справжню, духовну, глибинну, що потребує внутрішнього, духовного осягнення. У макрокосмі за світом речей проглядається справжнє, сакральне, божественне буття, що витлумачується Г.Сковородою у християнсько-неоплатонічному, в певному сенсі навіть пантеїстично-містичному дусі. У мікрокосмі (людині), мандрівний філософ також виділяє дві натури: людину несправжню — таку, якою вона сприймається на перший погляд, і справжню, духовну, яку й належить, прозріваючи, пізнавати в собі, а також шанувати в інших. Так само й високодуховні тексти, зокрема біблійні, на зовнішньому рівні можуть сприйматися буквально, але за ними варто розпізнавати глибинний духовний зміст, виявлений у їхній символіці. Своєрідним спільним знаменником внутрішнього, духовного буття всіх трьох світів для Г.Сковороди є Софія, Премудрість Божа, присутня і в природі, і в людині, і в Біблії (а також в інших богонатхненних творах). Виходячи з таких загальнофілософських положень, Г.Сковорода утверджує моральний ідеал праведного мудреця, який не прагне примарних благ матеріального світу, але відчуває і осягає внутрішню, софійну сутність усіх трьох світів. Із таким світовідчуванням у нього поєднуються закоханість у природу, висока оцінка дружби й постійне заглиблення в таємниці символічного світу.
Український мудрець не заперечував позитивної ролі науково-технічних відкриттів та винаходів у вдосконаленні суспільно-політичного ладу, але вважав, що поки людина сама не візьметься за вдосконалення себе, всі блага світу цього принципово не змінять її долі. Щастя людини в її ж руках, а нещасні люди тому, що в погоні за примарними цінностями нехтують справжніми.
Г.Сковорода належав до того типу мудреців, яким поталанило втілити в повсякденному житті своє розуміння блага, істини і краси. Життєвими ідеалами для мандрівного філософа були Сократ і апостоли, але особистості подібного плану відомі нам і з індійської (Будда), і з усіх інших великих цивілізацій. їхнім життєвим завданням було не відкриття якогось нового принципу чи побудова оригінальної, в чомусь істотно відмінної від усіх інших філософської системи, а прилучення до вищих істин буття для практичного втілення їх у своєму повсякденному житті. І це своє життєве покликання Г.Сковорода повною мірою і з честю виконав.